Категорія: Головна

       21 березня світова спільнота відзначає Міжнародний день лісів. Ідея проголошення цього свята, зародилася ще в 1971 році під час загальних зборів Європейської конфедерації сільського господарства, на яких було обговорено значення лісових ресурсів та важливість їх збереження. Тема Міжнародного дня лісу на 2021 рік – «Відновлення лісу: шлях до оздоровлення та добробуту». Ліси – легені нашої планети, вони мають неоціненне екологічне, соціальне та економічне значення – беруть участь у формуванні клімату планети, забезпечують киснем, переробляють шкідливі викиди, зберігають водні ресурси, є середовищем існування безлічі рослин і тварин, забезпечують їжу і здорове середовище для людей, допомагають зберегти родючість ґрунтів і ландшафти…
       Ліс займає приблизно третину суходолу, але є домівкою для 3/4 усіх видів рослин, тварин і грибів, що існують на нашій планеті. З сивої давнини людина використовує ліс та його багатства для власних потреб. І з кожним роком апетити в нас ростуть. На сьогодні кожну секунду планета безповоротно втрачає 1,5 га лісу! Насамперед це пов’язано зі зростанням чисельності населення і перетворенням лісових територій для різних людських потреб. Якщо цього не зупинити наслідки для людства будуть катастрофічними.
Полісся здавна славилося своїми неозорими лісами. Та господарська діяльність людини не оминула і його. Війни, відбудова господарства, хижацьке використання, меліорація. Міліють річки, зникає в них риба, висихають криниці і закривають сонце пилові бурі… Ось наслідки нашої безгосподарності.
Мезинський національний природний парк – перлина Новгород-Сіверщини. Тінисті листяні ліси так не схожі на світлі бори та березняки більшої частини Полісся. Коли стоїш серед велетнів-дубів важко уявити, що вся територія навкруги була вкрита такими темними, дрімучими хащами. Кожної осені олені ревли свої шлюбні «серенади», а вночі на галявини виходили на пашу сім’ї зубрів. І лише Десна, як блакитна стежинка в зеленому морі, була основним шляхом для поліщуків…
       Згадаймо слова відомого польського журналіста та публіциста Ришарда Капусцінського: «Якщо вирубали старий ліс, а на його місці посадили новий, це не значить, що збережено в природі рівновагу або що рівновагу ту буде повернено, коли молодий ліс виросте. Старого лісу не повернете ніколи. Того старезного деревостану з його гущиною, затінком і запахом, з його внутрішніми сплетіннями, пов’язаннями, залежностями не можна відтворити, скопіювати, повторити».
       Тож, бережіть природу! І пам’ятайте: проблема збереження лісів – це проблема виживання людства.
                                                                                   

Лариса Подоляко,
                                            заступник начальника відділу
                         еколого-освітньої роботи та рекреації

Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
(Ліна Костенко)

       Всесвітній день поезії — свято, яке відзначається щороку 21 березня (у день весняного рівнодення). Встановлено 1999 року ухвалою 30 сесії ЮНЕСКО. Уперше відзначено 21 березня 2000 року у Парижі, де знаходиться штаб-квартира ЮНЕСКО.
       «Поезія, — йдеться у рішенні ЮНЕСКО, — може стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні питання сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якомога більше широку суспільну увагу».
Основна мета Всесвітнього дня поезії — дозволити невеликим видавництвам, які несуть поезію в маси, заявити про себе як можна голосніше. Крім того, представники ЮНЕСКО вважають, що поезія була і залишається найважли-вішою частиною сучасного мистецтва. Тому людство повинно навчитися цінувати поетичні рядки і знаходити в них справжнє багатство.
       Всесвітній день поезії — це ще й нагадування всім сучасникам про великих поетів, які своїм твердим словом впливали на долі цілих держав і завжди були в пошані. Завдання поезії — розтривожити душу, примусити людину відгукнутися. Це нематеріальний, але цілком відчутний дотик. Поезія може віднайти сховані у кожному з нас глибини. Творчість поета саме і полягає у тому, щоб знайти новий, неповторний, ніким ще не випробуваний спосіб поєднання слів, який може вразити читача, знайти шлях до його душі і залишити у ній слід. Змінити щось у людині назавжди. Справжня поезія — безсмертна. Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною.
       Село Мезин багате на талановитих людей. Саме тут народилися поети Володи-мир Максимович Пилипець та Григорій Павлович Шумейко.

Шумейко Григорій Павлович народився 27 жовтня 1949 року.
      У армії почав писати перші пісні та виконувати твори інших авторів.
І незабаром став лауреатом конкурсу патріотичної пісні, виконуючи власний твір “Завещание”.
       Живе в місті Свободний (Амурська обл.) вже понад 30 років. Саме тут на початку перебудови в газеті «Зейські вогні» було вперше опубліковано його вірші.
       Перша збірка віршів Григорія Шумейко “Песок на зубах” побачила світ 1989 року.
       Про цю людину у Свободному знає і старий і малий. Учбові заклади міста із задоволенням запрошують його на уроки, де Григорій Павлович виконує свої твори. На сьогоднішній день друкується в місцевій міській і амурських облас-
них газетах. Член Союзу письменників Росії. Григорій Павлович Шумейко — постійний автор газети «Зейські вогні».
       Його знають як в області, так і за її межами, де він видав 23 книги і збірки. Григорій Павлович двічі ставав лауреатом міської літературної премії імені Петра Комарова (у 1997 і 2009 роках).
       Його погляди на події, що відбуваються в країні і світі, завжди цікаві читачам.
       Деякі із збірок відомого земляка, подаровані ним же Василю Єлисейовичу Куриленко, зберігаються в музеї.

Володимир Максимович Пилипець народився 16 вересня 1946 року.
       Володимир, будучи школярем, чи не кожного дня приходив до археологів, які чаклували над долинами і глибинами, допомогав їм, шукав першу людину і перше поселення, став причетним до великих відкриттів, вдумливо проникався неповторністю тих стежинок і доріг, по яких ходив, тих полів і дібров, які давали фізичну і духовну снагу.
       Віршувати починав іще в школі, але лише для себе, а не на суд людський.
З 1964 року проживає в Чернігові. Випускник Чернігівського політехнічного інституту.
       Працював на Чернігівському заводі «Металіст» – слюсарем, майстром виробництва, головою профспілкового комітету, заступником голови обкому профспілки працівників житлово–комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування і завжди поруч була поезія. Він неоднаразовий лауреат обласного літературного конкурсу «Краща книга року». Його 19 збірок поезій написані щиро, невимушено. Влучними поетичними мазками передає автор любов до рідного краю, його неповторної природи, працьовитих людей, які все життя зустрічались на його поетичній дорозі, біль, смуток за його сьогодення.

       Запрошуємо ознайомитися з поетичним словом земляків на виставці творів місцевих майстрів у Мезинському археологічному науково-дослідному музеї імені В.Є. Куриленка.                

   Наталія Сіра, директор Мезинського
                      археологічного науково-дослідного
                                            музею імені В.Є. Куриленка

        Федір Кіндратович Вовк народився 17 березня 1847 р. в с. Крячківка (нині Пирятинського р-ну Полтавської обл.) в старовинній козацькій родині.
Брав активну участь у діяльності Київської громади, яка відігравала значну роль в українському національному русі. Плідно працював у галузі етнографії та археології. Зазнавши переслідування з боку царського уряду, Федір Кіндратович Вовк змушений був нелегально залишити Київ і виїхати за кордон, оскільки йому загрожувало досить суворе покарання за спробу переправити в Україну підпільну друкарню.
       В еміграції Ф.К. Вовк перебував понад чверть століття, до 1905 р. У Європі створив низку праць з порівняльної етнографії, там вийшли друком його праці про українців, про весільні обряди слов’янських народів.
       Наукові інтереси Ф.К. Вовка торкаються широкого кола питань історії українського народу. Він відкрив пізньопалеолітичну стоянку біля села Мезин, де знайшов шедеври мистецтва кам’яного віку. Вважається, що Мезинська стоянка була відкрита 1908 року, але донька Ф.К. Вовка, Галина згадувала, що ще 1907 р. її батько оглянув Мезинську стоянку: «весною 1907 р. Хв.[едір] К.[Кіндратович] виїхав з Петербурга на Вкраїну… Знаючи, що в Чернігові на майбутній 1908 рік готують археологічний з’їзд, а до нього виставку, Хв. К. вирішив по дорозі заїхати до Чернігова. Ще на пароплаві, що йшов від містечка Макошин до Чернігова, Хв. К. почув, що туди з села Мізеня* днями привезли якісь велетенські кістки. І справді – в Чернігівському музею просто долі лежала купа кісток мамунтів й інших незвичних звірів, а коло них і червона земля, в якій їх знайшли. Хв. К. зразу помітив в тій землі дрібні чорні камінці й пізнав, що це знаряддя з кременю, палеолітичних часів з Мадленської доби». Далі Галина Вовк згадує про те, що її батько тоді ж відвідав Мезин. Там він оглянув яму під погріб у садибі козака Кошеля, де були знайдені кістки мамонта, і домовився з господарем припинити будівництво погреба, доки не буде проведене археологічне дослідження». Самі дослідження, за спогадами Галини, відбулися влітку наступного, 1908 р. Повідомлення про знахідки було зроблено Ф.К. Вовком під час XIV археологічного з’їзду. Крім того, у складі виставки з’їзду демонструвалися 72 кістки тварин та вітрина з дрібними знаряддями праці з кременю. Розкопки, розпочаті в 1908 р., були продовжені під керівництвом Ф.К. Вовка в 1909 р. його учнями П.П. Єфіменком та В.В. Сахаровим. Саме тоді були знайдені видатні витвори палеолітичного мистецтва – скульптурні фігурки, зроблені з бивня мамонта. В 1912 р. Ф.К. Вовк зробив доповідь на міжнародному антропологічному конгресі в Женеві, після чого вони здобули світову значимість.
       Федір Кіндратович Вовк за життя мав міжнародне визнання завдяки своєму творчому доробку, який нараховує 628 праць, виданих європейськими мовами. У культурологічній спадщині Ф.К. Вовка важливе місце належить дослідженням орнаментики від найдавнішої доби до новітніх часів. Учений захоплювався трипільськими жіночими скульптурними зображеннями, вивчав малюнки на мамонтових кістках відкритої ним Мезинської палеолітичної стоянки.
                 Наталія Сіра, директор Мезинського археологічного
                        науково-дослідного музею імені В.Є. Куриленка