Саме під такою назвою проведено виховний захід до Дня вишиванки для учнів 8-9 класів Крисківської гімназії.
Вишиванка – це не просто елемент одягу, а справжній символ української культури, духовності та національної єдності. Вона втілює в собі вікові традиції, передані з покоління в покоління. Кожен візерунок на вишивці має своє значення: одні обереги захищають від зла, інші приносять щастя й достаток.
Про українську вишиту сорочку складено чимало легенд, пісень, написано багато віршів. Розмаїта кольорова гама українських народних вишиванок.
– Які кольори ви зустрічали на них?
– З чим асоціюються ці кольори?
– З яких природніх матеріалів виготовляли фарбу?
– Як геометричний малюнок переплітається з слов’янською міфологією?
– Які мотиви переважають в рослинному орнаменті?
– Чим відрізнялися візерунки певних регіонів України.
На ці та багато інших запитань шукали відповіді школярі.
Дякуємо Збройним Силам України за можливість вдягнути сьогодні вишиванку.
Серед пам’яток гончарства Коропщини, значне місце посідають вироби Радичівського майстра Мусія Пузиря. За своєю формою, кольором, технологією виготовлення вони відрізняються від традиційних виробів місцевих майстрів. Справа в тім, що тамтешні гончарі скористалися досвідом і виробничими секретами німецьких колоністів – членів гуттерівського братства, які оселилися тут ще наприкінці XVІІІ ст.
Великим успіхом користувалося гуттерівське гончарне виробництво (їх знаменита хабанер-кераміка). Колоністи, використовуючи місцевих жителів як найману робочу силу, водночас ділилися з ними своїми виробничими секретами.
Після переселення гуттерівців в 1842 з Радичева в Таврійську губернію керамічне виробництво в місцях їх колишнього проживання не припинилося. Місцевими майстрами було збережено багато традицій хабанського прикладного мистецтва. Наступником цих традицій став український гончар Мусій Пузир (1812 – 1895 рр.). За походженням він був міщанином з м. Короп Чернігівської губернії. Працюючи за наймом в гончарній майстерні, що належала радичівськім колоністам, Пузир знав секрети виробництва німецької кераміки, познайомився з його традиціями і отримав необхідні виробничі навички. Після від’їзду гуттерівців на Південь України, він очолив гончарну майстерню. Готові вироби продавалися не тільки в навколишніх селах – вони відправлялися на продаж на плотах вниз по Десні і Дніпру до Кременчука.
В кінці ХІХ ст. майстерня Мусія Пузиря представляла собою кам’яний будинок з трьома основними відділеннями: темним приміщенням для зберігання глини в зимовий час; сирцевої з трьома кружалами для робітників і каменем для розтирання фарб; піччю для випалу виробів. В цей час в майстерні працювало 3 – 4 людини.
Майстерня виробляла різноманітні вироби: глечики, тарілки, миски, горщики, вазони, чайний посуд, люльки. Особливим попитом користувалися глечики. На них основний орнамент розташований в горизонтальному поясі, виділеному темними лініями – подвійними зверху і потрійними знизу. Центральне велике і часто єдине орнаментальне зображення вміщено в поясі на лицьову сторону, під носиком.
Орнамент Пузиревих тарілок і мисок також типовий для хабанського гончарства: в дзеркалі в центрі поміщений традиційний квітковий мотив, а на бортах симетрично розташовані 3 (або більше) однакових менших квіткових мотивів. Палітра з синього, зеленого, жовтого і фіолетово-коричневого кольорів, визначалася як традицією, так і невеликим набором існуючих термостійких фарбників.
Мусій Пузир передав свої знання та вміння синам Григорію та Лаврентію. Григорій Пузир (1850 – 1930) залишився жити з батьком на хуторі і після його смерті продовжив виробництво керамічних виробів, дотримуючись засвоєних від батька традицій. Цією справою він займався до початку колективізації. Пізніше майстерня була зруйнована.
Для ознайомлення з гончарними виробами Пузиря запрошуємо відвідати музеї Мезинського НПП.
Знищення лісів, браконьєрство, забруднення водойм, неправильне та необережне поводження з природою – все це призводить до того, що деякі види тварин та рослин опиняються під загрозою зникнення. В Україні існує низка законів, спрямованих на захист природи, серед них і Червона книга України – офіційний документ, у якому зібрані відомості про рідкісні та зникаючі види тварин і рослин, що потребують охорони на території України. Вона створена з метою збереження біологічного різноманіття та привернення уваги до проблем екології. Червона книга – це не просто перелік, а заклик до дії кожного з нас. Збереження видів – це не тільки про екологію, а й про майбутнє людства. Рослини і тварини Червоної книги України – це природне багатство, яке формувалося тисячоліттями. Втративши їх, ми втрачаємо частину себе.
Під час чергової зустрічі з учнями Оболонської школи фахівці Мезинського парку «крокували» сторінками Червоної книги, знайомлячись з червонокнижним біорізноманіттям Мезинського НПП.
Червона книга — це наше дзеркало відповідальності. Вивчати, берегти, поширювати знання про рослини з Червоної книги та рідкісних тварин — обов’язок кожного свідомого громадянина.
Дбаймо про природу — вона відповість нам вдячністю.
Лариса Подоляко, пр. фахівець з екологічної освіти
