Десна вміє збирати людей разом: тут діти відкривають для себе світ через гру, дорослі на мить відкладають поспіх, а звичайна прогулянка перетворюється на спільну пригоду. «Сімейний день на Десні» – це і відпочинок біля води, і час, проведений разом, і дитячий сміх у командних іграх, які залишаться в пам’яті надовго. Адже любов до природи рідко починається з підручника – найчастіше вона народжується саме тоді, коли дитина босоніж відчуває траву, розглядає мешканців річки, слухає шум води й бачить, як дорослі дбайливо ставляться до довкілля.
А особливого значення такий день набуває 8 вересня в День Десни – екологічної дати, започаткованої для привернення уваги до збереження унікальної річки та її природної спадщини. Десна – це заплавні луки й ліси, птахи, риба, рослини, історія поселень і пам’ять поколінь. І якщо сьогодні ми навчимо дитину не залишати сміття на березі, берегти воду, не руйнувати природний світ і бачити в річці не ресурс, а живу частину свого дому, – завтра вона передасть це ставлення своїм дітям. Тож «Сімейний день на Десні» – це своєрідна обіцянка річці: берегти її разом, щоб Десна залишалася живою, чистою і прекрасною для тих, хто прийде після нас.
Алла Наливайко, заст. нач. відділу еколого-освітньої роботи та рекреації
8 вересня екоспільнота відзначає День Десни-2026!!!
У межах Мезинського національного природного парку Десна простягається приблизно на 53 кілометри, створюючи унікальний деснянський ландшафт: високі крейдяні кручі правого берега, порізані ярами та балками, і широку заплаву з луками, старицями, озерами та болотами. Ширина русла тут коливається від 60 до 210 метрів, а глибина – від 2-3 до 14 метрів.
Тут у Десну впадають шість невеликих річок – Студінка, Криска, Хвостинка, Восковаха, Глушиця та Бистриця. Долину доповнюють 17 заплавних озер.
Під час повеней Десна змінює заплаву, насичує її водою і формує умови для існування луків, боліт, стариць та прибережних лісів. Саме тому деснянські луки – це природна система, від якої залежить величезна кількість видів рослин і тварин. А восени та навесні над заплавою проходить один із найважливіших міграційних шляхів птахів. Гуси, качки, кулики та інші водно-болотні птахи використовують деснянські угіддя як місця відпочинку та харчування під час сезонних міграцій.
Але Десна – це значно більше, ніж географічний об’єкт.
Подивіться на Мезинські висоти. Саме тут, над Десною, люди жили ще десятки тисяч років тому. І це закономірно. Річка визначала, де селитися, як пересуватися, де косити сіно, ловити рибу, випасати худобу. Навіть сьогодні вона залишається частиною повсякденного життя. Її береги сполучають не лише населені пункти, а й людські історії. А там, де немає мостів, традиційно допомагає деснянський пором – своєрідний символ життя по обидва боки річки.
Для мешканців Подесення Десна – це і дорога, і природний ресурс, і місце праці, і місце відпочинку. А для багатьох – просто річка дитинства.Тому її збереження – це водночас охорона природи, історії та культурного ландшафту нашого краю.
Десна продовжує свою роботу, яку виконує тисячоліттями: тече, змінює береги, живить заплаву, переносить насіння, дає прихисток живим організмам і зберігає сліди людської присутності. Можливо, саме тому, стоячи на високій деснянській кручі, ми відчуваємо не просто красу пейзажу. Ми дивимося на річку, яка бачила мисливців палеоліту, давні поселення, покоління хліборобів, човни, пороми й сучасних мандрівників.
Бережімо річку, яка є частиною нашої природи, нашої історії та нашої пам’яті.
На території Мезинського національного природного парку, знову працюють археологи. Тут тривають дослідження стоянки Бужанка-2 (Коропська громада) – пам’ятки, яка допомагає науковцям відтворювати життя людей, що мешкали на берегах Десни наприкінці льодовикової доби.
Історія її відкриття почалася випадково. У 2003 році під час ремонтних робіт місцеві жителі знайшли кістки мамонта. Про знахідку повідомили фахівців. Коли на місце приїхав археолог Дмитро Ступак, крім мамонтових кісток, він виявив оброблений кремінь, кварцит та обпалену кістку. Стало зрозуміло: перед дослідниками не просто рештки давньої тварини, а місце перебування людини.
Подальші дослідження відкрили чимало цікавого. На Бужанці-2 зафіксовано три культурні шари. Це означає, що люди приходили сюди не один раз, залишаючи після себе сліди своєї діяльності.
Особливістю пам’ятки є кам’яний інвентар, для виготовлення якого давні мешканці використовували і кремінь, і кварцит. Для археологів це важливий показник, адже за вибором сировини можна зрозуміти, якими природними ресурсами користувалися люди та як вони виготовляли свої знаряддя.
Але каміння – далеко не єдина загадка Бужанки. Тут знайдено рештки мамонтів, вовка, ведмедя та інших тварин. Уявіть цей світ: людина живе серед суворої природи, полює на мамонтів, користується вогнем, виготовляє знаряддя, обробляє шкіри та м’ясо, а поруч існують великі хижаки.
Ця стоянка дуже цікава тим, що тут представлений дуже широкий спектр, насамперед, таких хижаків, як ведмеді. У верхньому культурному шарі науковці знайшли кістки як мінімум від трьох особин. Також вовки. Знайдена анатомічна група задньої кінцівки, яка досягає 20 сантиметрів. Судячи з усього, вони були дуже масивні. Тож, виявлені матеріали допомагають досліджувати особливості харчування людей та відновлювати природне середовище давнього Подесення.
Новий етап досліджень розпочався у 2025 році. Археологи знову повернулися до пам’ятки й отримали нові матеріали для вивчення інвентарю, тваринного світу та природних умов того часу.
Сьогодні Деснянська палеолітична експедиція Інституту археології НАН України продовжує роботу. І перед археологами ще багато запитань. Де саме розташовувалося житло? Як люди організовували свій побут? Якими були їхні маршрути до місць видобутку кременю? Чи приховує земля Бужанки ще не знайдені предмети мистецтва?
Саме остання перспектива особливо інтригує дослідників.
Та значення Бужанки виходить далеко за межі одного села. Наукові публікації показують, що Бужанка-2 є найпівнічнішою пам’яткою з комплексом, близьким до Межиріцького типу епіграветської індустрії, а її матеріали мають важливе значення для розуміння культурних процесів у Середньому Подесенні.
Сьогодні, коли частина археологічних пам’яток України через війну стала недоступною для польових досліджень, продовження роботи в Бужанці набуває ще більшого значення. Це не просто пошук давніх кісток чи кам’яних знарядь. Це збереження пам’яті про територію, на якій люди жили тисячі років до появи сучасних держав і кордонів.
Бужанка нагадує: історія нашого краю починається не з першої письмової згадки про село. Вона сягає набагато глибше – у часи, коли тут ходили мамонти, а люди вже вміли створювати з каменю знаряддя праці, користуватися вогнем і пристосовуватися до суворого світу льодовикової доби.
І ця історія сьогодні продовжує відкриватися буквально під ногами.
Сюжет із місця розкопок можна переглянути за посиланням:
