8 травня Україна відзначає День пам’яті та примирення, а 9 травня – День перемоги. Давно вже відгриміли бої Другої Світової війни, з кожним роком залишається все менше ветеранів, але пам’ять про ті жахливі часи досі живе в спогадах та серцях людей.
Спогади ветерана Другої Світової війни, уродженця с. Мезин, Копилка Павла Єгоровича.
22 червня 1941 року йшов хлопець на строкову військову службу. «Привезли у неділю вранці у Понорницю в військкомат, де офіцер і повідомив нам, що вранці німецько-фашистські літаки бомбили Київ. Побував я у Курську, Тамбові, у Приволзькому Саратовської області. Готували з нас десантників.
Одного разу по тривозі викликали усіх на залізничну станцію. Завантажили у вагон і повезли. Вночі їхали, а вдень заганяли потяг у тупик і ждали темряви. Так прибули до Москви.
Привезли до казарми, світлої, просторої. Але поспати не вдалося, почався авіаналіт. Один осколок потрапив у вікно і впав на підлогу. Солдат вхопив осколок рукою, а він розпечений. Між нами були ті, хто вже відслужили строкову і мали повертатися додому, але завадила війна. Знання здобували на практиці. У Москві стояли три бригади – 14-а, 16 і 17. Фашисти були за кілька кілометрів від столиці.
Коли німців відкинули від Москви, нас перекинули до Астрахані, щоб ми йшли назустріч ворогу. Позабирали у місці верблюдів, ішаків, коней, щоб везти 120-міліметрові міномети. Нам сказали, щоб напивалися води, бо там, у калмицьких степах, не буде. Солдати почали хворіти цингою.
Полки розташовувалися на відстані 5 км один від одного, щоб у випадку нальоту авіації німець всіх не розбомбив відразу. Йшли по солончаку. Дуже хотілося пити. Підійшли до точок призначення. Окопалися, замаскувалися. Отримали наказ зігнати фашистів із сопки будь – якою ціною. Видали солдатам чвертку горілки на двох та трохи їжі.
Ми обійшли німців із заходу. Почався бій. Горіло усе на світі. Кричали поранені тварини. Валялися понівечені людські трупи. Страшно було…
Днів три після того жахіття навіть не міг як слід їсти. Через деякий час налетіли радянські літаки і знищили фашистів. Сопка була відвойована.
За цей бій отримав я орден Червоної зірки. У Молдавії був нагороджений медаллю “За відвагу”»
Пройшов я всю війну від початку. Визволяв не тільки Радянський Союз, а й Європу. У бою під Будапештом, восени 1944-го року мене серйозно поранили. Пішли у розвідку, натрапив на міну, поранило обидві руки, ще й двічі ліву ногу. Зі мною був сибіряк, то він і дотяг мене до своїх.
Направили у госпіталь знову ж таки у Астрахань. Після госпіталю відправили додому, куди добрався 30 березня 1945 року. Тут і зустрів звістку про довгоочікувану Перемогу.
Після війни разом з дружиною виростили дітей, онуків. Все життя працював у колгоспі. Яке б тяжке життя не було, але найстрашніше – це війна»
Тож нехай ніколи не згасає пам’ять про ті страшні часи та загиблих воїнів, а День перемоги буде застереженням для майбутніх поколінь, що не варто ставити геополітичні інтереси вище прав і свобод людини та розв’язувати конфлікти збройним шляхом.
Спогади записала Н.П. Сіра, директор Мезинського
археологічного науково-дослідного
музею імені В.Є. Куриленка
