ОСЕРЕДОК ЗБЕРЕЖЕННЯ СТАРОЖИТНОСТЕЙ – КІМНАТА ЕТНОГРАФІЇ ТА ІСТОРІЇ КРАЮ МЕЗИНСЬКОГО НПП

Якщо у вас немає планів, чи плани є, але вони аморфні та мають «вікна» – зупиніть свій погляд на подорожі, яку пропонує для вас Мезинський НПП. І подумайте…може таки варто прокинутися від зимової сплячки, відірватися від дивану і почати цінувати ті можливості, що є у нас?…

Кожне село має свою цікаву історію і хочеться, щоб цю історію пам’ятали нащадки. Доторкнутися до об’єктів народного побуту ХІХ-ХХ ст., пройтися стежками вже невеликих, але досі красивих, потопаючих у зелені різнотрав’я Поліських сіл запрошує Мезинський національний природний парк.
У 2011-2012 рр. спільно з Мезинським археологічним науково-дослідним музеєм ім. В. Є. Куриленка (1965 р. заснування) працівники НПП розгорнули роботу зі збору пам’яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості та історії сіл території парку.
Експедиційні виїзди проводились в села Мезин, Розлети, Бужанка, Городище, Будище, Рихли, Зелена поляна, Іваньків, Верба, смт. Понорниця Коропського р-ну Чернігівської області, які знаходяться на території та в околицях Мезинського НПП.
В ході експедиційно-пошукових робіт зібрано велику колекцію побутових речей та витворів декоративно-вжиткового мистецтва, а на базі еколого-освітнього центру у приміщенні Рихлівського природоохоронного науково-дослідного відділення нацпарку оформлено кімнату етнографії та історії краю. Кімната умовно розбита навпіл і складається із світлиці та присадибної ділянки (двору). На подвір’ї розташовані віялка для зернових культур, вулик, ручний віз, модель криниці з журавлем та дрібні побутові знаряддя праці й обробітку землі. У світлиці відтворено стиль оформлення житла ХІХ ст. Тут немає жодного експонату «під склом», натомість будь-який предмет побуту можна спробувати в дії.
Світлиця за всіх часів вважалася центром родинного життя. Саме у світлиці розташовувались такі святі для кожного українця речі, як піч, стіл та Святий кут. З часів Язичництва піч поважалася більше за все, так як містила у собі життєдайний вогонь. З приходом Християнства центр домашнього світогляду було зміщено до покуті.
На покуті стояли ікони, прикрашені найкращими рушниками та горіла лампадка. Також тут лежали церковні книги, свічки, стояв глечик з освяченою водою. На покуті зазвичай сидів господар, також на це почесне місце садили поважних гостей.
Надбання музею складають глиняні вироби ХІХ – ХХ ст. (горщики, глечики, макітри, гладилки, миски), предмети побуту та щоденного вжитку (вилошники, граблі, олійниці, молоти, ціпи, серпи, ступи, хлібні діжі, терези, рублі, ночви, люльки, жлукти тощо), ремісничі знаряддя (ткацький верстат, прядки, гончарне коло). Слід зауважити, що більшість речей люди давно не використовують, дерев’яні вироби пускають на розтопку печей, а вишиті – на ганчірки. Тому створення етнографічного музею сприяло збереженню старожитностей регіону.
З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки, снівниці, стави та кросна.
У ході експедиції встановлено, що активно різними промислами: лозоплетінням, бондарством, бджільництвом, гончарством, у ХVІІІ-ХІХ ст. займалися мешканці с. Будище. На місцевій цегельні виготовляли цеглу-сирець (поблизу були відкриті поклади білої глини). Розвивалось ткацтво та виготовлення верстатів – ткацьких, деревообробних, прядок. Займалися виготовленням дуг із верболозів. Як це робилося і що від цього мали мешканці села, описує Ф. Гумілевський: “На влажном месте сажают колье длиною 4,5 аршина, по одному на кв. сажень. Через 4 года на четвёртой части десятины получается 600 дерев и десятина в год доставляет дохода от 125 до 170 руб.” Ще й тепер на Миколаївський ярмарок (остання субота липня) у райцентр будищани їздять із дугами, граблями, топорищами тощо. Зберіг секрет їх виготовлення місцевий житель Мороз Яків Сергійович 1945 року народження.
Землеробство – головний вид традиційної господарської діяльності українців – нації зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Наші предки мали значні досягнення у народній агротехніці, користувалися широким колом землеробських знарядь. На Україні були розвинуті усі галузі землеробства – хліборобство, городництво, садівництво, а присадибне садівництво являло собою найхарактернішу рису кожного господарства.
Цікавим експонатом із точки зору збереження культури сільськогосподарського господарювання ХІХ ст. є віялка – знаряддя для ручного провіювання зернових культур. Зі слів господаря Мурченко Миколи Степановича (1947 р. народження), уродженця с. Городище, ще в кінці 60-х рр. ХХ ст. цей пристрій не стояв без діла. Принцип роботи віялки дуже простий – один чоловік мав засипали зверху зерно, різні крупи, обмолочені ціпом, інший чоловік крутив ручку, якою за допомогою зубчатої передачі переводив механізм у дію; готовий чистий продукт виходив через лоток внизу, а пил та полова вилітали з іншого боку.
В Україні значного розвитку зазнало гончарство – обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.
Сприяла розвитку цього промислу наявність в українських надрах покладів високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення значних осередків керамічного виробництва. На Чернігівщині – це Ічня, Городня, Короп, Ніжин, Олешня, Кролевець, Шатрищі. Посуд деяких чернігівських майстрів оздоблювався специфічною технікою бризок і патьоків.
Цікавим є той факт, що на території району користувалися переважно глиняним посудом, виготовленим місцевими майстрами з с. Осьмаки, де відомі поклади гончарної глини найбільш придатної для виготовлення керамічних виробів. Імена цих майстрів й досі «на вустах» у жителів навколишніх сіл: Пузан М. В., Малашта А. М.
Досить велике значення в минулі часи посідав саморобний одяг та інші ткані вироби. Це був дуже трудомісткий і довгий процес виготовлення тканин, пошиття й оздоблення одягу та рушників. До того ж велике значення мала символіка й обрядове значення тканих виробів. Виходячи з цього, всі вироби можна поділити на предмети щоденного вжитку та ритуальні і обрядові. До предметів щоденного вжитку належать грубі рушники-утиральники, скатерті, половики, простий полотняний одяг. Вишиті рушники вішались над іконами, вікнами, дверима, використовувались в різних обрядах (весільному, на хрещення дітей) та на різні свята. Вишитий одяг одягали на свята або до церкви. В залежності від віку жінки, в одязі переважали червоні або чорні кольори (чим старший вік, тим більше чорного). Сорочки, вишиті чорним вдягали також вдови та у Великий піст.
Найбільш давні зразки народної творчості, що знайдені в ході експедиції, належать до кінця ХІХ – початку ХХ ст. (в основному це вироби матерів сучасних 70-80 річних бабусь, самі ж ці бабусі майже не вишивали, оскільки їх молодість приходилась на найтяжчі роки голодомору, а потім війни).
Загалом проаналізовано 38 жіночих сорочок та більше сотні рушників та підзорів. Більшість сорочок виготовлені з тонкого або грубого конопляного полотна, вишиті або «білим по білому» конопляними нитками, або червоною, сірою та чорною заполоччю. На сорочках «білим по білому» використані техніки низинка, мережки та виколювання. Інші сорочки вишиті хрестиком. Вражає своєю складністю і тонкою роботою оздоблення горловини та рукавів. Найчастіше в орнаментах сорочок зустрічаються ромбічні символи, хрести, восьмипелюсткові зірки (алатирі), меандрові лінії, а також рослинні орнаменти з трояндами та виноградом. Дівчина з малих літ навчалась цим знакам і символам, прикрашаючи ними сорочки, рушники, писанки, предмети побуту. З часом символізм орнаментів втрачався, але форма передавалась з покоління в покоління, з невеликими відмінностями, що привносились майстрами, які мали свої художні та естетичні вподобання.
Цікавою є також колекція мережив, якими оздоблювали рушники та підзори. Найчастіше вони відносяться до періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст., бо пізніші покоління або не оздоблювало рушники мереживом, або в більш пізні часи пришивали готове фабричне. Характерними в орнаментах на мереживах є найдавніші символи – восьмипелюсткові зірки та різноманітні варіанти ромбів.
Сподіваємось, що відвідавши кімнату етнографії та історії краю Мезинського НПП, ви отримаєте масу задоволення, а інтерес до відновлення своєї давньої та самобутньої культури тільки посилиться.

Підготувала: провідний фахівець з рекреації Мезинського НПП А. Наливайко

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook

Залишити відповідь