АВТОМОБІЛЬНИЙ ТУРИСТИЧНИЙ МАРШРУТ «ВІД ІСТОРІЇ ДО СЬОГОДЕННЯ»

(Мезин-Свердловка-Рихли-Вишеньки)

    Загальна протяжність маршруту – 50 км, перепад висот – до 100 м. Він має історико-пізнавальне значення, а починається він з села Мезин. Розповідає про розвиток життя цього краю від найдавніших часів до сьогодення. Порівняння давно минулих днів з нашою стрімкою сучасністю вражає і дивує… І це особливо приваблює.

Картосхема маршруту

      Пропонований маршрут розпочинається з Мезина, стародавнього села на мальовничих схилах правого берега Десни. Вперше воно згадується в 1551 році. Та його історія сягає сивої давнини – адже саме на території села виявлено всесвітньовідому палеолітичну стоянку первісної людини, яка жила тут ще 20 тисяч років тому.  На цій території розкопано зимові житла первісних людей, які були споруджені з кісток і шкір мамонтів та рогів оленів; вражають також своєю витонченістю і своєрідністю і залишки поселень більш пізнього часу. Тут знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамонта: скульптури, ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, браслети. На розкопі Мезинської стоянки 1965 р. відкритий археологічний музей – єдиний в Україні сільський музей такого рівня.
Подорож триває, і зараз повертаємося з давніх часів до сьогодення, а вірніше – до села Свердловка, яке знаходиться поруч з Мезином і має не менш цікаву історію. Село Псарівка до 1922 року відоме за документами Рихлівського монастиря з 1679 р. Сьогодні Свердловка – це село сучасного типу. На його території працює агрофірма „Авангард”, у серцевині якої науково-дослідний селекційний центр із впровадження в рослинницьку і тваринницьку галузі найновіших досягнень науки.
Теплиця господарства – це справжня майстерня передового досвіду, де працюють за новітніми технологіями.
У Свердловці знаходиться адміністрація Мезинського НПП, який був створений згідно Указу Президента України від 10 лютого 2006 р., на базі якого до відзначення 100-річчя Мезинської палеолітичної стоянки було відкрито філіал Мезинського музею. Саме він стане наступним пунктом відвідування.
Подорож із Свердловки до Рихлів буде проходити через селище з дивною назвою – „Понорниця”. Ця назва походить від давнього слова „понори” — „яри”‚ „понористий” — зритий, нерівний.
У 8 км південніше від Понорниці у надзвичайно мальовничій, вкритій лісом і глибокими ярами місцевості знаходяться руїни колись величного Свято-Миколаївського Пустинно-Рихлівського монастиря, який з 2004 року знову відроджується. Перша історична згадка про монастирську пустинь датується 1654 роком. В часи радянської влади монастир було закрито, його майно пограбоване, а більшість споруд знищено. Та навіть в сучасному своєму вигляді залишки цього архітектурного комплексу вражають своєю величчю і гармонійністю поєднання з природою. А печери, викопані ще в ХVII ст., збереглися до нашого часу, являючись свідками розквіту та занепаду Рихлівського монастиря і промовляючи до нас написами на стінах. Біля рути монастиря збереглася старовинна ялинова алея. Вік дерев понад 100 років.
Рихли славляться не тільки святою землею, вони вигідно вирізняються також мальовничим ландшафтом і різноманітністю видів рослинного світу. Це село є улюбленим місцем відпочинку як мандрівників, так і місцевих жителів. А тому його традиційно звуть „Рихлівською дачею”.
Назву „Рихлівська дача” має і ландшафтний заказник загальнодержавного значення, який знаходиться в околицях села. Територія заказника характеризується наявністю лускоподібних пагорбів, що перерізані балками.
Високопродуктивний змішаний ліс в середньому віком понад 50 років. Багато вікових дерев – ясени, клени, липи, граби, ялини, що розташовані на схилах балок та ярів. Значна кількість вікових дубів (деякі досягають віку 200-300 років).
Зростає унікальний дуб – довгожитель, вік якого близько 800 років. Діаметр стовбура – 6,5 м., висота – 24 м.
Урочище має важливе ґрунтозахисне, проти яружне, водоохоронне та водорегулююче значення.
Оглянувши мальовничі місця Рихлів, повертаємося на Понорницький шлях і знову спускаємося до Десни. Тут, на правому березі річки, серед лісів і придеснянських лук причаїлися мальовничі села з милозвучними назвами – Вишеньки і Черешеньки. У XVIII ст. вони були власністю полководця, фельдмаршала і президента Малоросійської колегії графа П.А. Румянцева-Задунайського. Граф збудував в цих селах декілька палаців та інших споруд в класичному, турецькому і молдавському стилі. Збереглися тільки палац і Успенська церква у Вишеньках.
Оглядаємо палац П.О.Рум’янцева-Задунайського, збудований з нагоди приїзду Катерини II в 1787 році, під наглядом архітектора Ф.Г.Котляревського, учня М.К. Мощепанова, в популярному на той час романтичному стилі. Урочистий і помпезний фонд відповідає становищу і вдачі генерал – губернатора Малоросії.
Палац – яскравий зразок садибної архітектури XVIII ст. Палац відзначається своєрідною і виразною архітектурою, гармонічним взаємозв’язком будівлі та ландшафту.
Відвідуємо Успенську церкву – визначну пам’ятку храмової архітектури др. пол. ХІХ ст. вона споруджена в 1782 – 1787 p.p. в селі Вишеньки на кошти фельдмаршала П. О. Рум’янцева- Задунайського у формах класицизму. Один з найвиразніших храмів, вражаючий простотою плану, вишуканими пропорціями об’ємів, елегантністю фасадів, струнким витонченим силуетом будівлі. Разом з Успенською церквою палац становить основу садибо-паркового комплексу. 

Приємні враження та гарний настрій гарантовані… 

Мезин – це стародавнє село, що знаходиться на схилі балки, яка виходить в долину правого берега Десни. Уперше Мезин згадується в історичних доку­ментах 1551 року. Та його історія сягає сивої давнини. .

Географічна назва «Мезин» вам ні про що не говорить? Мезин  – знаменита стояка епохи пізнього палеоліту. Тут у глибинах археологічних розкопок відкрита чи не одна з найдавніших Мезинська стоянка первісних людей, знайдені ознаки різних епох поселення. Протягом півстоліття, із 1908-го по 1961-й роки, цей мальовничий куточок Чернігівщини, прозваний місцевою Швейцарією, був місцем розкопок. Чим же приваблює він археологів? Як же виникла його назва?

Давним-давно татари робили набіги на українські села. Забирали в полон жінок і дівчат. Одна українка заволоділа серцем молодого ватага. Він узяв її за дружину. Народився син, якого назвали Мезь. Хлопчик підростав під колискові пісні матері, українські казки, які вона часто йому розповідала.

Особливо запамятав Мезь спогади матері про дивний, чудовий край із лісами, синіми стрічками річок, з крутими крейдяними берегами. Мезь пообіцяв матері, що коли він стане дорослим, то поїде в той казковий край, поселиться там, одружиться і буде працювати на землі.

  Ось і скаче Мезь, поглядаючи навкруги: де зупинитися на ночівлю, бо вже повечоріло. Вдалині заголубіла вода. Це була велика річка, яка робила у цьому місці крутий поворот. Мандрівник вирішив зупинитися на відпочинок, а трапилося – назавжди… Заворожила молодого татарина круча, вкрита лісом, голубінь річки, і Мезь залишився .

Отже, за легендою Мезин заснував татарин – феодал Мезя (Мізь), якого полонила природа цього краю. А хіба може залишити когось байдужим ця казкова, чаруюча краса?

20 – 30 тис. років тому тут був льодовик. Проходили тисячоліття, льодовик танув. Коли розтав, зявилась лісотундра. Росли карликові дерева. Зявились мамонти. Під час розкопок було знайдено більше ста скелетів цих тварин. Заселилася територія Мезина близько 20 тис. років тому.           Через деякий час стали виникати перші села. Люди орали, засівали землю. Виник Мезин приблизно ІХ ст., коли зявились сіверяни.

Основним заняттям місцевого населення на той час було землеробство. Природні умови дозволяли культивувати передусім жито. На присадибних ділянках господарі вирощували переважно коноплі. У володінні кожного з господарів знаходилось по декілька сінокосів. До 1764 р. господарі сплачували ренту натурою, а згодом грошима.

Природні умови краю не сприяли активній економічній діяльності місцевого населення. Відтак до кінця XVIII ст. Мезин залишався досить незначним населеним пунктом.

1903 року у Мезині був робітничий осередок. Тут на пристані діяла контора лісосплаву, де працювали робітники з Мезина та сусідніх сіл. Вони заготовляли, возили і сплавляли по Десні у Київ величезні плоти лісу. Лісосплав мав свої магазини, клуб.

На території с. Мезина досліджено пізньопалеолітичне поселення з кількома чумоподібними житлами й місцями обробки кременю та кісток.

Тут знайдено всесвітньовідомі мистецькі твори, прикрашені врізним та кольоровим орна­ментом.

У1908 році дослідження проводив Федір Вовк. Ним було виявлене поселення кроманьйонців доби пізнього палеоліту. Тут знайдено чимало оригінальних високохудожніх виробів з бивня мамонта: скульптури, ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, браслети.

Проте ще близько  80 тис. р. томунаш край заселили неандертальці – первісні люди, знаряддям праці яких були кремені. До рубежу ХХ-ХХІ ст. вважалося, що околиці Мезина заселили у Верхньому Палеоліті кроманьйонці – люди нашого типу, але з допомогою петербурзького палеолітознавця, котрий розкопував неандертальські поселення в Пушкарях (біля Н.-Сіверського), у 1989р. за 3 км від Мезина – в с. Карасівка (сучасне Об’єднане) на схилі горба Сокирки було відкрите, схоже, неандертальське стійбище палеолітичної людини дольодовикового часу. У 2006р. Куриленком в ур. Памірки та в розкопі на Сокирках було виявлено 225 патинованих кременів та 2 вогнища — „земляні посудини“, де неандертальці запікали м’ясо чи рибу. Схоже, що на цих пунктах першопоселенці заготовляли високоякісний кремінь, який потім кудись транспортували.

Безпосередньо біля Мезина з півдня по руслу річки розташований ланцюжок поселень, де масово зосереджені археологічні пам’ятки – дослов’янських культур в с. Свердловка; Київської Русі – городища та кургани в с. Радичів; юхнівської культури –  городища в с. Розльоти.

На розкопі Мезинської стоянки з 1965 року за ініціативою краєзнавця Василя Єлисейовича Куриленка, з допомогою археологів Києва, Ленінграда, Москви, у селі був відкритий археологічний музей – єдиний в Україні музей такого рівня. у дерев’яному будинку ХYIII ст., що належав російському офіцерові Паливоді.

 Спеціалісти вважають його одним з кращих народних музеїв. Відвідувачі з навколишніх сіл, областей, вчені з різних міст України в книзі відгуків нерідко прямо висловлюють подив, що в «периферійному селі» існує така скарбниця історії.  За 45 років роботи засновник Мезинського музею відкрив у нашому краї 24 культури: від Палеоліту до сучасності. Сьогодні тут зберігається понад 48 тисяч експонатів, в тому числі і речі первісної культури, знайдені при дослідженні пізньо-палеолітичного поселення на правому березі Десни. На цій території розкопано зимові житла первісних людей, які були споруджені з кісток і шкір мамонтів та рогів оленів; вражають також своєю витонченістю, своєрідністю і залишки поселень більш пізнього часу. Мезинські знахідки експонуються в багатьох музеях нашої держави та за кордоном. Наприклад, в Ермітажі Мезинська палеолітична стоянка представлена в 3 залах.

У будинку у 1860-1864 рр. жив у свого діда – поета й актора М.Іваницького революціонер-народоволець, вчений-винахідник та публіцист М. І. Кибальчич, творець першого в світі реактивного літального апарата. М. Іваницький – друг чернігівських декабристів, жертва переслідувань поліції. Він не раз побував у засланні і в’язницях, був однодумцем і справжнім шанувальником таланту Т. Г. Шевченка. У будинок, де він жив разом з онуком Миколою, вечорами йшли селяни. Тут читалися вірші Т. Шевченка, співалися його пісні. Саме в Іваницьких у Мезині зберігалася врятована від жандармських очей книга І.П.Котляревського «Наталка Полтавка», яку знаменитий автор подарував з дарчим написом М. Іваницькому.

   Нині село потопає в зелені. Розкинулось воно у живописній долині р. Десна в оточенні стрімких обривів і яруг. Знаходиться у 47 км від районного центру. Сільраді підпорядковане село Курилівка. У центрі села Мезин розташована середня школа, будинок куль­тури на 420 місць, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт.

У Великій Вітчизняній війні брало участь 250 жителів села, з них 174 загинуло; за бойові заслуги 62 чоловіка нагороджено орденами й ме­далями. Збудований обеліск .

 

Наша подорож триває, і зараз ми повертаємося з давніх часів до сьогодення, а вірніше – до сучасного села Свердловка, яке знаходиться поруч з Мезином і має не менш цікаву історію.

                 

Свердловка.   

До революції с. Свердловка звалося Псарівкою. Перші згадки про нього датуються  1679 р. у документах Рихлівського монастиря. Археологічні пошуки виявили тут і сліди поселення IXXIII ст. Ф. Г. Гумілевський писав: „В го­родке Псаревке  князья северские проживали, когда выезжали на охоту. Здесь жили псари их со своими принадлежностями, оберегаемые укреплением от диких половцев”. Дворище князівської псарні було виявлене і обстежене Куриленком на пд. схилі могилок, а поселення доглядачів табору знаходилося на місці школи та нашої головної садиби. Поблизу с. Свердловий виявлено три давньо­руські городища.

Існує легенда, що назва села походить від псарень місцевого дворянина Пармена Забіли, але він жив на рубежі ХІХ-ХХ ст. Тут пани Забіли мали псарню, але жили вони в Псарівці пізніше. Коли Псарівка стала власністю Степана Забіли, пан збудував у селі розкішний маєток над поромом і облаштував у садибі кріпосний театр. Камін, який знаходився в кріпосному театрі, був викладений з кахлів, завезеними з різних країн, про що свідчать печатки на них. Династія Забіли, як визначає енциклопедія, залишила яскра­вий слід в історії України. Поетеса Наталія Забіла, за переказами, останній раз відвідала Мезин у 1950-х роках.

Свердловський Забіла-меценат, син генеральші Фатерленд зі Смоленщини, предводи­тель дворян, мав помістя біля сс. Покошичі, Радичів, Тимонівка, Свердловка, Мезин. Там один з будинків продав відкривачу Мезинської стоянки Ф. Вовку, залишки дворища якого знаходяться  в ур. „Вовча гора”. З його вікон відкривався чарі­вний краєвид на Сумщину, куди вела кам’яна Забілина дорога. В 1922 р. Псарівку перейменували на Свердловку.

І все ж безперервна історія с. Свердловка розпочалася, як показали наші археологічні дослідження, в І-Х ст. з появою сіверян – племен роменської культури на городищах по правобережжю Десни. Сприяли цьому високі обриви та найродючіші в окрузі напівчорноземні поля. 

Сьогодні Свердловка – це варіант села сучасного типу, розташоване за 43 км від районного центру, за 35 км від залізничної станції Пирогівка. Дворів — 319. Населення — 1016 чоловік. Сільраді підпорядковане село Сміле. У Свердловці є середня школа, клуб, бібліотека,   фельдшерсько-акушерський  пункт.

 

На його території села працює агрофірма «Авангард», у серцевині якої: 

·     науково-дослідний                       селекційний центр із впровадження в рослинницьку і тваринницьку галузі найновіших досягнень науки, що дає вагомі результати.

·     сучасний тепличний комбінат по вирощуванню томатів і огірків за новітніми голландськими технологіями,

·     ефективні лінії по глибокій переробці м’яса і молока в конкурентний товар. 

10 лютого 2006 року відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка створений Мезинський національний природний  парк, метою діяльності якого є збереження, відтворення та раціонального використання типових і унікальних природних комплексів Полісся, що мають важливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне та оздоровче значення в регіоні.

Парк має велике значення у збереженні рідкісних видів флори та фауни. Часткова інформація про них представлена на стендах у філії музею, що в Свердловці, який ми зараз з вами і відвідаємо.

Позитивними факторами створення Національного природного парку стане розвиток інфраструктури населених пунктів, що входять у його межі, підтримка з боку держави і міжнародних організацій тутешніх підприємств-виробників екологічних продуктів харчування.

Велику втрату зазнала Свердловка у часи Великої Вітчизняної війни. 140 уродженців Свердловки загинули за свободу й незалежність Батьківщини. У війні брало участь 295 жителів села, а них 153 чоловіка за бойові заслуги нагороджені орденами й медалями. У 2010 р. збудовано капличку пам’яті загиблим, на стінах якої награвійовані імена учасників війни.

У селі народився М. С. Барнацький док­тор медичних наук.

Подорож із Свердловки до Рихлів, неодмінно буде проходити через селище з дивною назвою – «Понорниця».

Селище Понорниця (назва походить від старовинного слова «понори» – «яри», «понористий» – зритий, нерівний) – в минулому це районний центр (1923 1963рр.). А в другій половині 17-18 ст. тут було сотенне містечко Чернігівського полку. Козаки на чолі із сотнико Зіньком брали участь у Північній війні 1700-1721.

У 1869 в Понорниці відкрито народне училище (на той час 2-ге в Чернігівській губернії).

У 1897 в Понорниці налічувалось 368 дворів, 3056 жителів. 1897 – 932 двори, 4782 жителі.

Зараз Понорниця селище міського типу, роз­ташоване за 25 км від районного центру і за 65 кмвідзалізничної станції Мена. Селищній Раді під­порядковані села Зелена Поляна и Рихли. Населення – 2500 чоловік.

 1888р. – мурована Михайлівська церква, 1893 – церква Різдва Богородиці.

У селищі раніше проходило 4 ярмарки на рік, працювало 3 колгоспи (їм. Лені­на, ім. Жданова та ім. Мічуріна). Раніше тут працювала пекарня, будинок побуту, готель, музична школа, навчально-виробничий комбінат трудового навчання і профорієнтації учнів. У різний час у Понорниці видавалися газети «Більшовицькі кадри», «Соціалістичне життя».

У Понорниці є середня школа, будинок культури на 450 місць, 2 бібліоте­ки (до пожежі мали 60 тис. од. зб.), лікарня на 100 ліжок, поліклініка.

Вперше згадується Понорниця в історичних документах 1654 року. Під час революції 1905— 1907 рр. тут діяв революційний підпільний гур­ток.

У Великій Вітчизняній війні брав участь 1271 житель Понорниці, з них 462 — загинули. За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з за­гарбниками, 738 чоловік нагороджено орденами й медалями. За тимчасової німецько-фашист­ської окупації в урочищі Салотопці гітлерівці розстріляли 297 жителів села. На честь воїнів-односельців, загиблих на фронтах споруджено пам’ятний знак та встановлено надгробок на братській могилі.

У Понорниці народилися відомий російський і український анатом і фізіолог П.А. Загорський (1764— 1846) та український письменник і етнограф П. С. Кузьменко (1831—1867).

Поблизу с. Понорниці виявлено городище та два курганні могильники періоду Київської Русі.

І нарешті – Рихли.

 Рихли. В 8 км південніше від Понорниці у надзвичайно мальовничій, вкритій лісом і глибокими ярами місцевості знаходяться руїни колись величного Свято-Миколаївського Пустинно-Рихлівського монастиря ХVІІ ст., почесним ктитором якого був Юрій Хмельницький. З 2004 року монастир знову відроджується.

Культові споруди монастиря не збереглися, але є залишки допоміжних споруд та келій, які навіть в сучасному своєму вигляді вражають своєю гармонійністю з природою. Біля рути монастиря збереглася старовинна ялинова алея. Вік дерев понад 100 років. До цього часу збереглися печери, викопані в ХVII ст.

Якщо вірити письмовим джерелам, цей монастир був заснований полковниками Многогрішними у 1666 р. Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “въ 1666 году по благословению єпископа пр. Лазаря Барановича, на средства полковниковъ Даміана и Василия Многогръшныхъ устроенъ былъ средъ дремучаго лъса, на возвышенном холме, Пустынно-Свято-Николаевскій общежительній монастир…”

Виникнення Рихлівського монастиря зв’язують з легендою про бортника, що оглядаючи в лісі дерева із бджолиними гніздами, побачив на високому клені ікону Святого Миколи. Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “поводомъ къ устроению служило слъдующее. Въ 1620 году одинъ благочестивый хозяин изъ села Оболонья (въ 10-ти верстахъ отъ Рыхловскаго монастиря) имелъ лесную пасъку, увидълъ на высокомъ кленъ икону. Исполненный благоговьнія и страха, снялъ онъ принесъ ее домой, но на сльдующій день, къ вели­кому изумленію благочестиваго хозяина, новоявленная икона была найдена имъ на томъ же деревъ. Съ душевнымъ волнеемъ и страхомъ вторично снимаетъ онъ дивный образъ съ дерева, но черезъ ночь по­вторяется то же самое чудо: святая икона Божіею силою опять оказалась на прежнемъ мъстъ… крестьянинъ третій разъ беретъ чудесный образъ съ дерева. Но святая икона опять исчезаетъ изъ дома и видимо уходить на кленъ…”

На цьому місці спочатку побудували каплицю, у якій 9 травня і 6 грудня здійснювалася служба, а згодом звели церкву. Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “…спустя некоторое время, на мъстъ часовни на пнъ знаменитаго клена …сооружается деревянный храмъ во имя Святителя Ни­колая, гдъ дважды въ годъ — 9 Мая и 6 декабря священникъ с. Оболонья о. Василій, при многочисленномъ стеченіи на­рода совершалъ божественную литургію и молебенъ предъ чудотворнымъ образомъ…”

 

Перший ігумен Серапіон відомий по документах 1674 року. Вони ж свідчать про те, що в той час монастир складався із дерев’яних будівель і печер, що були викопані в густому лісі недалеко від того місця, де з’явилася ікона. Відомі навіть імена трьох печерних пустельників: Євстафія, Єлисея й Іллі. Грамота 1667 далі свідчить, що це були “пустельнолюбившие подвижники” з числа ченців макошинських (Руденок, 2003).У XVII столітті на місці дерев’яних храмів були зведені кам’яні. Однак велика пожежа, що відбулася в 1754 році, спустошила монастир. Середина XVIII сторіччя стала періодом розквіту монастиря. В часи радянської влади монастир було закрито, його майно пограбоване, а більшість споруд знищено. Та  навіть в сучасному своєму вигляді залишки цього архітектурного комплексу вражають своєю величчю і гармонійністю поєднання з природою. А печери, викопані ще в ХVII ст., збереглися до нашого часу, являючись свідками розквіту та занепаду Рихлівського монастиря і промовляючи до нас написами на стінах. За вказівко імператриці він одержував щорічно по 500 карбованців і мав великі земельні володіння, навколишні ліси, млини, стави та ряд іншого майна. Відомо, що в 1771 році тут проживали 6 ієромонахів, 6 ієродияконів, 1 трапезний і 18 ченців. У XIX сторіччі будівництво продовжується, тут зводиться гостиний двір, що складається з одного двоповерхового і трьох одноповерхових житлових будинків.

Місцевість, де ще на початку XX сторіччя піднімаються чотири кам’яних монастирських храми і проживало 152 ченця, по красі може зрівнятися із самими мальовничими куточками Європи. Глибокі яри, схили яких укриті незайманим липово-кленово-дубовим лісом, змушують забути, що ти знаходишся на рівнині.Величезні багатовікові дуби, дупла яких можуть стати притулком відразу кількох людей, нагадують про вічність, змушуючи забути про дріб’язки нашого земного існування.

В часи радянської держави, протягом ХХ ст. монастир було закрито, його майно пограбовано, а більшість споруд знищено. На його території з кін. 1921 р. був розташований дитячий дім. Були поруйновані храми, каплички, для господарських потреб жителів Коропського району розібрана кріпосна монастирська стіна. Ділянки лісів, що належали монастирю, мали різне підпорядкування, були досить понищені в період німецької окупації, повоєнні часи ( в 50-70 рр. ХХ ст.), коли на цій території заготівлею лісу займалися лісоруби з західної України. Фактично були вирубані, в основному дубові ділянки, старі багатовікові дерева дуба звичайного, липи серцелистої, клена гостролистого. Сьогодні тільки окремі кілька вікові дерева, які були свідками цих подій, можуть дати уявлення про вік, бонітет та склад колишніх монастирських лісів.

Та Рихли славляться не тільки святою землею, вони вигідно вирізняються також мальовничим ландшафтом і різноманітністю видів рослинного світу. Високопродуктивний змішаний ліс в середньому віком понад 50 років. Багато вікових дерев – ясени, клени, липи, граби, ялини, що розташовані на схилах балок та ярів. Значна кількість вікових дубів (деякі досягають віку 200-300 років).

Зростає унікальний дуб – довгожитель, вік якого понад 100 років. Діаметр стовбура – 1,8 м., висота – 24 м.

Це село є улюбленим місцем відпочинку як мандрівників, так і місцевих жителів. А тому його  традиційно звуть «Рихлівською дачею». А в10.12.1994 р. згідно з Указом Президента України № 750/94, з метою  охорони ландшафтних комплексів та збереження лісових ценозів, був створений ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Рихлівська дача” площею 789 га (Понорницьке лісництво, кв. 43-53). На його території знаходяться також 2 ботанічні пам’ятки: “Старовинна ялинова алея” з 79 дерев ялини європейської віком понад 100 років та “Цар-дуб” віком 800 років.

З метою збереження унікальної природи «Рихлівської дачі», було проведено дослідження її території, які показали необхідність створення тут еколого-краєзнавчого маршруту для того, щоб вплив туристів і відвідувачів носив не дуже деградативний характер і вони могли побачити найбільш цікаві об’єкти на даній заповідній території. Пропонований еколого-краєзнавчий маршрут територією «Рихлівської дачі» має 9 зупинок.

Зупинка 1. Каштанова алея. Алея складається з 42 дерев каштану кінського віком понад 100 років. Вона веде в напрямку до пасічного саду, Цар-дуба, ставка і далі до нерозкопаних печерних лабіринтів. Ця алея виглядає досить своєрідно навесні, коли всі дерева увінчані свічками квіток, восени, коли дозрівають каштани і починається падолист.

Майже вся дорога усипана дарами осені: плодами і бурштиново-жовтими листками.

Зупинка 2. Пасічний сад, який знаходиться праворуч дороги і складається з вишні, сливи  яблуні, грецького горіха.  Ліворуч дороги йде стежка до освяченої криниці на дні яру.

Зупинка 3. Ділянки неморального лісу. Тут дорога значно піднімається вгору до типових ділянок кленово-липового лісу, який має велику різноманітність рослинних форм та видів.

Зупинка 4. «Цар-дуб» – дерево віком 800 років, що має 10 стовбурових відгалужень, окружність стовбура – 650 см.варто відмітити, що з метою популяризації серед громадян України патріотичних, екологічних, історичних та естетичних цінностей старих дерев, Мінприроди спільно з Державною службою заповідної справи України оголосило проведення у 2010 році Всеукраїнського конкурсу на присвоєння найстарішим, відомим, історичним, видатним і естетично цінним деревам України звання «Національне дерево України».

 

З 50 найстаріших, найвідоміших, найвидатніших і естетично найцінніших дерев, які були висунуті на присвоєння звання “Національне дерево України” наш 800-річний Монастирський дуб (Цар-дуб) визнаний естетично цінним деревом України та посів 3 місце відповідної номінації.

Зупинка 5. Панорами «Рихлівської дачі». На цій зупинці можна побачити панорами на ставок, який був одним із каскадних в часи монастирських володінь, і на схили «Рихлівської дачі», що зберігають таємниці печерних лабіринтів, порослі листяним лісом.

Зупинка 6. Ставок, навколо порослий лісом, який підходить до зрізу води і коренями формує навіть каркас ставка.

Зупинка 7. Понад ставком. Праворуч знаходиться дамба, яка регулює рівень води в ставку, ліворуч – менший за розмірами і досить заболочений ставок. Від ставу стежка веде до старої монастирської конюшні.

Зупинка 8. Ліс. Далі дорога незначно піднімається вгору і ми потрапляємо у царину кленово-липового, ліщиново-волосистоосокового лісу. Зупиніться, спочиньте і краще роздивіться навколо.Ви бачите добре знайому рослину. Це подорожня трава.

Досить поширеною рослиною, яку можна знайти повсюдно, є кропива дводомна. На території “Рихлівської дачі” вона зростає по днищам ярів і балок, на окремих ділянках дубових лісів. Нижче, лівіше дороги знаходяться таємничі монастирські печери. На думку дослідників час створення цієї підземної споруди – це кінець XVIII – початок XIX століття.

 Поруч розташовані ділянки з лікарськими рослинами, а ліворуч від стежки маршруту – старий монастирський сад, який і досі плодоносить, незважаючи на солідний вік.

Зупинка 9. Старовинна ялинова алея. Перед нами відкривається ялинова алея з 79 дерев ялини європейської висотою понад 30 м. і веде до монастирських печер, що були прокопані на схилах ярів і балок.

Умови розвитку заповідника сприяють зростанню у ньому кількості цінних пушних звірів: борсуків, зайців, білок, а також корисних для сільського господарства птахів.

Оглянувши мальовничі місця Рихлів, повертаємося на Понорницький шлях і знову спускаємося  до Десни. Тут, на правому березі річки, серед лісів і придеснянських лук  причаїлися мальовничі села з милозвучними назвами  Вишеньки і Черешеньки.

По дорозі до них ми проїжджатимемо ще одне село – це с. Оболоння.

ОБОЛОННЯ– село, центр сільської ради розташоване на правому березі Десни, за 7 км від районного центру. Сільраді підпорядковані населені пункти Будище, Гута, Комуністичне (Червона поляна), Лиса Гора Придеснянське й Червона Поляна.    

Вперше Оболоння згадується в історичних документах 1399 року. У 17 ст. належало Ніжинському протопопу С. Адамовичу, з 1677 – гетьману І. Самойловичу, з 1677 – гетьману І. Мазепі, з 1710 – полковнику П. Полуботку.

В Оболонні є пам’ятка архітектури – церква Різдва Богородиці (1801р.).

Значним вже історичним фактом для цього села став  кровопролитний бій 74-ї та 80-ї стрілецьких дивізій Червоної Армії з німецько-фашист­ськими загарбниками, що від­бувся 10—15 вересня 1943 року під Оболонням. Радянські воїни успішно форсували Десну біля села, розгромили тут п’ять фашистських полків, знищили 18 танків і захопили Оболонський плацдарм на правому березі Десни, з якого знову рушили в наступ у напрямках на Чернігів і Гомель. На цьому місці у 1980 році за ініціативи сільради споруджено монумент на честь воїнів-визволителів. Він являє собою скульптуру враженого кулею воїна, який падає, але не випускає зброї (вис. – 5,2 м). встановлена на постаменті. Поруч – стела (13,3*1,96м), на якій викарбувані імена полеглих. Скульптор В. Іваненко.

Пам’ятник радянським воїнам, які загинули в 1943 році під час форсування р. Десни біля с. Оболоння. 1971 р.

Близько тисячі радянських воїнів полягли смертю хороб­рих в Оборонському бою. Серед них Герої Ра­дянського Союзу узбек Кудрат Суюнов і росіянин М. О. Сігаєв, і (О. М. Дурин). Захоронені вони в братських могилах у центрі села. Тут встановле­но памятник. 258 уродженців села за бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни нагороджені орденами и медалями.

У селі виявлено поселення епохи неоліту (4-3 тис. до н. е.), бронзи (2 тис. до н.е.). На території та в околицях сіл Оболоння і Комуністичного виявлено поселення доби пі­знього палеоліту та два городища періоду Київської Русі.

 Дорогою ми  знову спускаємося  до Десни. Тут, на правому березі річки серед лісів і придеснянських лук  причаїлися мальовничі села з милозвучними назвами – Вишеньки і Черешеньки. Ці села так поєдналися спільною історією і сучасним, що часто сприймаються як одне ціле, хоч і роз’єднані кількома кілометрами.

У 18 ст. і Черешеньки, і Вишеньки були власністю полководця, фельдмаршала і президента Малоросійської колегії графа П.А.Румянцева-Задунайського. Граф збудував в цих селах декілька палаців та інших споруд в класичному, турецькому і молдавському стилі. Такий на перший погляд дивний підбір пояснюється тим, що Румянцев тривалий час керував російськими військами в численних битвах з турками. Тому східні архітектурні форми повинні були нагадувати про переможні битви російських військ з турками. На жаль, із численних споруд Румянцева збереглись тільки палац і церква у Вишеньках.

Вишенський  палац був збудований у 1787 році і мав форму складної композиції у вигляді витягнутої дуги і двох симетричних корпусів. Та, на жаль, збереглась лише половина палацу, а друга його частина була зруйнована за невідомих обставин на початку 19 ст. поміщиком Судієнком, що купив цей палац. Та навіть вцілівша  половина завдяки особливості своєї планової композиції має довершений вигляд.

Архітектура цієї будівлі є типовим прикладом романтичного стилю. В декоративному оздобленні переважають готичні та східні мотиви. Дуже цікавий вигляд має внутрішнє оздоблення палацу.

Привертає увагу також Успенська церква, збудована поблизу палацу. Та на відміну від палацу, який захоплює  своєю архітектурною романтикою, церква збудована в більш стриманій класичній формі. План будівлі дуже компактний, а всередині немає жодних опор, що створює єдиний простір. Такий же суцільний і зовнішній вигляд церкви. Колони біля західного входу, а також колони з північного і південного боку щільно прилягають до стіни, і це ще більше підкреслює стриманість загальної композиції. Над будівлею здіймається масивний купол, а з західного боку збудовані дві башні-дзвіниці. Така будова церкви притаманна українській архітектурі – досить згадати давньоруські храми, наприклад чернігівський Спаський собор ХІ століття, у якого теж з боків західного фасаду здіймаються дві башні.  Якщо загальна композиція вишенської церкви витримана в стриманих формах класицизму, то її декоративне оздоблення виглядає досить живописно.

Неподалік палацу на важкодоступному болотному острові Зубейківщина на Десні був розташований один з таємних таборів народного месника ХVІІІ століття Семена Гаркуші. Про нього складені пісні, написані книги, ходять легенди… Поміщики звали його розбійником, але Гаркуша вбивствами не займався. Навпаки, його самого одного разу пограбували  і ледве не вбили польські солдати. Тоді він зумів утекти в ліс, а в Борзні зустрів козака Білявського, якого скривдив місцевий сотник. Із таких скривджених і втікачів  сформувався загін повстанців на чолі з Гаркушею. Їх гаслом стала помста за кривду. Звідси, з урочища Зубейківщина, робили месники свої рейди. Їх зброєю став батіг. Так у губернатора  Новгород-Сіверського вони забрали гроші і відшмагали його батогами, а в Конотопі одній поміщиці веліли роздати всі гроші бідним. В 1782 році в городничого з міста Конотопа взяли 40 тисяч карбованців і почали роздавати бідним. Рейди повстанців пролягли по лівобережній Україні і навіть у Білорусію, де він народився. І всюди по спинах бідних гуляв батіг. Лише одного разу під Києвом пан, «шукаючи гроші» в сейфі, схопив пістолет і вистрілив у Гаркушу. Але вірний Гаркуші товариш Шугай закрив ватажка від кулі собою. За смерть Шугая Гаркуша відплатив смертю пана. Кріпаки часто говорили в ті часи у відповідь на панські знущання: «Стривай! Прийде Гаркуша, пустить червоного півня!». Отаборився Гаркуша з повстанцями на Чернігівщині. Сюди він тікав з каторги. Намісник цариці Катерини ІІ Рум’янцев учинив на Гаркушу справжнє полювання. Чи ж міг він подумати, що табір повстанців був близенько від палацу графа у Вишеньках. Спіймати отамана не вдалося, хоч за його голову обіцяли 1000 карбованців. Ця сума на той час була величезна. На слід народного месника напали слуги Рум’янцева по відтисках особливої підкови, яку підкував коню конюх-зрадник. Щоб підкупити отамана, Рум’янцев запропонував Гаркуші посаду городничого. Той відмовився. Тоді йому вирвали ніздрі, понівечили лице клеймами, але при катуванні він не видав нікого із своїх спільників. Працівниками Мезеинського музею вдалось побувати на місті розташування легендарного табору повстанця, на Зубейківщині. Острів до двох кілометрів довжини, оточений водою, оповитий мороком зеленого лісу. Глибокі рови, листяний ліс. чагарники. Трави, покритий мохом бурелом, терпкий запах від багаторічного опалого листу… Сліди легендарного ватажка повстанців загубились десь на каторзі. На північній кручі розташоване городище, оточене земляним валом зі слідами стіни укріплення. Місцеві легенди, літературні дані пов’язують місце розташування городища з табором Гаркуші.

 

Ось ми й під’їжджаємо до Вишеньок…

Вишенькисело, центр сільської Ради, розташовано за 19 км від районного центру іі за 32 км від залізничної станції Кролевець. Сільраді підпорядковані села Бужанка, Черешеньки й Чорнявка.

Вишеньки відомі з 1679 року. Належали гетьманам І. Самойловичу, І. Мазепі, П. Полуботку, фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському.

В центрі Вишеньок, край вікового парку, зберег­лися архітектурні пам’ятки, які є окрасою села — досі діюча Успенська церква XVIII ст. і. палац П. О. Румянцева-Задунайського, збудовані ним із нагоди приїзду Катерини II в 1787 році, під наглядом архітектора Ф. Г. Котляревського, учня М. К. Мощепанова, в популярному на той час у стилі псевдоготики, різновиду романтичної лінії російського імперського класицизму.

Занадто складний та чудернацький поземний план палацу в Вишеньках робить його винятком і шедевром. Багатьом дослідникам цей план нагадує літеру Е і спонукає думати, що це натяк на ім’я Екатерина російською.

Лише провінційне втілення блискучого проекту дещо знижує надзвичайні мистецькі якості палацу — винятку в садибі Вишеньки.

У XVIII ст. вони були власністю полководця, фельдмаршала і президента Малоросійської колегії графа П.А. Румянцева-Задунайського. Граф збудував в цих селах декілька палаців та інших споруд в класичному, турецькому і молдавському стилі. Румянцев тривалий час керував російськими військами в битвах з турками; тому східні архітектурні форми повинні були нагадувати про переможні битви російських військ з турками. Збереглися тільки палац і Успенська церква у Вишеньках.

 

Палац будувався у 1782-1787 р. на лівому березі Десни під доглядом архітектора Д. Г. Котляревського (учня архітектора М. К. Мосцепанова)  і мав форму складної композиції у вигляді витягнутої дуги і двох симетричних корпусів. Та, на жаль, збереглась лише половина палацу, а друга його частина була зруйнована за невідомих обставин на початку ХІХ ст. поміщиком Судієнком, що купив цей палац.

Та навіть вцілівша половина завдяки особливості своєї планової композиції має довершений вигляд. Головний корпус – мурований, двоповерховий, з круглими баштами обабіч головного входу. Дугоподібними переходами поєднується з одноповерховими флігелями. Використання східних і готичних форм надає будові романтичного вигляду, що нагадують події російсько-турецької війни (1768-1774), в яких брав участь полководець. Був розписаний. Збереглися первісні ліпні інтер’єри, зокрема центрального, т. зв. Лицарського залуВ декоративному оздобленні переважають готичні та східні мотиви. Дуже цікавий вигляд має внутрішнє оздоблення палацу, зокрема ліпка на стінах.у 1809 р. був частково розібраний. У середині 19 ст. належав князям Долгоруким.

Привертає увагу також Успенська церква– однопрестольна, мурована, споруджена у формах класицизму. Вона прямокутна у плані, безстовпна, з величним півсферичним куполом і двома вежами-дзвінницями обабіч головного входу., збудована поблизу палацу. Та на відміну від палацу, який захоплює  своєю архітектурною романтикою, церква збудована в більш стриманій класичній формі. Колони біля західного входу, а також колони з північного і південного боку щільно прилягають до стіни, і це ще більше підкреслює стриманість загальної композиції. Якщо загальна композиція церкви витримана в стриманих формах класицизму, то її декоративне оздоблення виглядає досить мальовничо. Зовні і в середині церква оздоблена майстерним ліпним декором. Іконостас розписував художник з Італії. Будівництвом керував архітектор Д. Т. Котляревський, будівля зводилась за планом архітектора Кваренчі.

Разом з Успенською церквою палац становить основу садибопаркового комплексу.

У квітні 1797 року Вишеньки від­відав, їдучи з Петербурга до Тульчина, О. В. Су­воров.

В часи Великої Вітчизняної війни 282 жителі села боролися з ворогом на фронтах, з них 129 — загинули. За мужність і героїзм, виявлені в боях з фашистами, 161 чоловіка нагороджено орденами й медалями.

У Вишеньках народився М. Т. Перед кандидат геологічних наук.

Поблизу сіл Вишеньок, Бужанки та Череше­ньок виявлено два поселення доби пізнього па­леоліту, поселення доби бронзи, скіфського періоду та юхнівської культури, а також два давньоруські городища.

Поділитися в соціальних мережах

Share to Facebook

Залишити відповідь