Р И Х Л И

Ти ще дихаєш, Україно?
Шкутильгаєш через віки?
Що не знищила Катерина,
Дотоптали більшовики.
Поламали свободі крила,
Залишили стоги золи,
Руйнівною ганьбою вкрили
Золотий монастир Рихли.
Там, де ліс Божий голос слухав,
Де Десна чарувала світ,
Вкоренилась твердиня духу
У цілющу глибінь землі.
В непорочній святій обителі
Дух пречистий добро творив,
Там жили мудреці й цілителі
І творці рукотворних див.
Екзотичні сади садили,
Рятували людей від лих…
Та прийшла руйнівна година
Із ордою безчинців злих.
Все понівечили, розсвятили,
Від алей залишили пеньки.
Від руїн набирались сили
Обезбожнені більшовики.
Що посіяли, те й пожали,
Відшуміли ганебні жнива…
Та понині ще над Рихлами
Розкошує цупка кропива.

(Адаменко Микола Петрович)

 

СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ПУСТИННО-РИХЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР

   Свято-Миколаївський Пустинно-Рихлівський чоловічий монастир живописно затаївся в лісових далях. Виявити його було легко по гулу величавого монастирського благодатного дзвону, що розливався околицями лісів і сіл на багато кілометрів.
      Головною подією передісторії монастиря була поява чудодійної ікони Святителя Миколая в 1620 р. Бортник із с. Оболоння, який оглядав у лісі дерева із бджолиними гніздами, побачив на високому клені ікону Святого Миколи. Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “поводомъ къ устроению служило слъдующее. Въ 1620 году одинъ благочестивый хозяин изъ села Оболонья (въ 10-ти верстахъ отъ Рыхловскаго монастиря) имелъ лесную пасъку, увидълъ на высокомъ кленъ икону. Исполненный благоговьнія и страха, снялъ онъ принесъ ее домой, но на сльдующій день, къ вели­кому изумленію благочестиваго хозяина, новоявленная икона была найдена имъ на томъ же деревъ. Съ душевнымъ волнеемъ и страхомъ вторично снимаетъ онъ дивный образъ съ дерева, но черезъ ночь по­вторяется то же самое чудо: святая икона Божіею силою опять оказалась на прежнемъ мъстъ… крестьянинъ третій разъ беретъ чудесный образъ съ дерева. Но святая икона опять исчезаетъ изъ дома и видимо уходить на кленъ…”
      На цьому місці спочатку побудували каплицю, у якій 9 травня і 6 грудня (22 травня і 19 грудня) здійснювалася служба, а згодом звели церкву. Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “…спустя некоторое время, на мъстъ часовни на пнъ знаменитаго клена …сооружается деревянный храмъ во имя Святителя Ни­колая, гдъ дважды въ годъ — 9 Мая и 6 декабря священникъ с. Оболонья о. Василій, при многочисленномъ стеченіи на­рода совершалъ божественную литургію и молебенъ предъ чудотворнымъ образомъ…”
Коли в ХVІІ ст. Чернігівщина була звільнена від польсько-католицького гніту, віруючі могли вільно приходити і поклонятися чудотворній іконі Святителя Миколая, виникла необхідність створити монастир.
    Так, в книзі “Картины церковной жизни Черниговской епархии” (1912) зазначається “въ 1666 году по благословению єпископа пр. Лазаря Барановича, на средства полковниковъ Даміана и Василия Многогръшныхъ устроенъ былъ средъ дремучаго лъса, на возвышенном холме, Пустынно-Свято-Николаевскій общежительній монастир…”
Василь Многогрішний займався облаштуванням монастиря до 1671 р. поки його не назначили чернігівським полковником. За цей час було зведено дерев’яний храм. Крім того, ним придбані й пожертвувані монастирю поля, озера, три мельниці, земля для сінокосу, Савинська і Жерновська переправа через Десну. Його брат Дем’ян пожертвував обителі село Будище і дві мельниці.
Процвітанню монастиря сприяло його вдале місцезнаходження на шляху між Новгород-Сіверським, де знаходилась архієпископська кафедра, гетьманською столицею Батурин і полковим містом Чернігів. Тож знатні гості, подорожуючи краєм, мали змогу зупинитися тут для відпочинку і поклоніння Святій іконі.
      Перший ігумен Серапіон відомий по документах 1674 року. Вони ж свідчать про те, що в той час монастир складався із дерев’яних будівель і печер, що були викопані в густому лісі недалеко від того місця, де з’явилася ікона. Відомі навіть імена трьох печерних пустельників: Євстафія, Єлисея й Іллі. Грамота 1667 р. свідчить, що це були “пустельнолюбившие подвижники” з числа ченців макошинських (Руденок, 2003).
      Одного разу отець Євстафій з Єлисеєм пішли в сусіднє село за харчами, а Ілля молився в келії угоднику Божому Миколаю. Закінчивши молитву він пішов у ліс на роботу і раптом побачив, що його келія горить і врятувати її неможливо. Сильно переживав Ілля, думаючи, що разом із келією згорів і благодатний образ Миколая. Проте разом із повернувшимися іноками він знайшов на попелищі Святу ікону цілою і неушкодженою. Мабуть, саме після цієї події пустельники по прикладу отців Києво-Печерських вирішили жити в печерах, і щоб раптом не підвергти небезпеці пожару храм, печери вирили на захід від нього на півскаті глибокого яру. Ці печери збереглися й до наших днів.
У XVII столітті на місці дерев’яних храмів за підтримки полковника Феодора Івановича Качановського, Петра Лазаревича Чижевського та інших благодійників, частково й на монастирські кошти були зведені кам’яні. Однак велика пожежа, що відбулася в 1745 році, спустошила монастир. Очевидно, про це лихо стало відомо Єлизаветі Петрівні, та й Качановський, будучи придворним її величності, розповів про скрутне становище монастиря. Імператриця не залишилась безучасною. Указом 1748 р. до Рихлівського монастиря приєднана Рувимо-Сосницька пустинь з усіма належними їй угіддями. Крім того, за вказівкою імператриці монастир одержував щорічно по 500 карбованців і мав великі земельні володіння, навколишні ліси, млини, стави та ряд іншого майна.

     Середина XVIII сторіччя стала періодом розквіту монастиря. Відомо, що в 1771 році тут проживали 6 ієромонахів, 6 ієродияконів, 1 трапезний і 18 ченців. У XIX сторіччі будівництво продовжується, тут зводиться гостинний двір, що складається з одного двоповерхового і трьох одноповерхових житлових будинків.

     В Рихлівській пустині із числа братії були свої іконописці, шевці, чоботарі, бондарі, столяри, мельники,пасічники й інші різні спеціалісти.
      Для хлопчиків, переважно сиріт із навколишніх сіл, в монастирі була школа з проживанням, готовим одягом і повним утриманням. В школі викладалися Закон Божий, читання, письмо, арифметика і спів.
Велику увагу в обителі приділяють хоровому співу. Братський хор був досить відомим в околиці, а регентом хору деякий час Лука Проскура (уродженець села Карильське, що знаходиться за 19 км. від Рихлів), майбутній преподобний Лаврентій Чернігівський.

     З Рихлівським монастирем пов’язане ще одне ім’я подвижника – батюшки Іувеналія, схіархімандрита Феофана Медведєва. Ще в дитинстві разом з матір’ю він ходив на поклоніння святим місцям у Києво-Печерську Лавру, в Свято-Миколаївський Рихлівський монастир. Так одного разу, поклонившись святині Рихлівського монастиря – чудотворному Образу Святителя Миколая, тринадцятирічний хлопчина залишився при монастирі та повністю присвятив себе Богу. Згодом його постригли в монахи. Перед закриттям Рихлівського монастиря батюшка Іувеналій встиг врятувати Чудотворний образ Спаса Нерукотворного (нині образ повернуто монастирю). 14 червня 2011 р. рішенням Священного Синоду Української Православної церкви отця Феофана зараховано до лику святих Ніжинської єпархії. Мощі преподобного отця відкриті для паломників в Успенській церкві (м. Короп).
      Святитель Миколай не раз покровительствував пустинь. В 1849 р. в Коропі ходила пошесть холери. Одному священнику у сновидінні було сказано принести з Рихлівського монастиря Чудотворний образ Святого Миколая. 16 липня (ст. ст.) 1848 р. ікону Святого Миколая зустрічали всі жителі міста. Образ внесли до Михайловського храму, відслужили молебень, а наступного дня пройшов хресний хід містом. Холера припинилась. В пам’ять про цю подію на прохання прихожан в Рихлівському монастирі була написана і освячена точна копія з Чудотворного Образу, яка й досі зберігається у Вознесенському храмі (м. Короп).

    Місцевість, де ще на початку XX сторіччя піднімаються чотири кам’яних монастирських храми і проживало 152 ченця, по красі може зрівнятися із самими мальовничими куточками Європи. Глибокі яри, схили яких укриті незайманим липово-кленово-дубовим лісом, змушують забути, що ти знаходишся на рівнині. Величезні багатовікові дуби, дупла яких можуть стати притулком відразу кількох людей, нагадують про вічність, змушуючи забути про дріб’язки нашого земного існування. Що не кажи, вміли ченці вибрати місце, де і дихається, і мислиться по-особливому.

     Нажаль, у часи радянської держави, протягом ХХ ст. монастир було закрито, його майно пограбовано, а більшість споруд знищено, були поруйновані храми, каплички, для господарських потреб жителів Коропського району розібрана кріпосна монастирська стіна. Ділянки лісів, що належали монастирю, мали різне підпорядкування, були досить понищені в період німецької окупації й повоєнні часи (особливо 50-70 рр. ХХ ст.).

     Сьогодні монастир відроджується…

     Люди залюбки відвідують ці святі місця. Адже серед багатовікових дубових, липових, кленових дерев та глибоких ярів, які представляють величну картину чудової природи, душа забуває про всілякі життєві турботи, і невільно переходить до роздумів про Творця. Тут ніщо і ніхто не порушує пануючу тишину. Тільки солодкі трелі солов’я солодять слух.

     Для того, щоб більше дізнатися про історію пустині, побачити і проникнутися її красою, слід звернути на дорогу Короп – Понорниця, а далі повернути за вказівником.

     «Монастир запрошує всіх, хто має бажання промовити молитву і потрудитися на славу Божу, зробити свій вклад у відродження православної святині», – отець Гурій.

Поделиться в соц. сетях

Share to Facebook

Напишіть відгук